Пелюстки мрій

Маркова Альона

Колискова

На небі вже зіроньки сяють,

Закрий оченята скоріш.

І вітер вже казку шепоче,

Чому ти, дитинко, не спиш?

Нехай тобі сняться ягнята,

Медведики та їжачки,

А я буду пісню співати,

Даруючи казку тобі.

Годі, годі вже, малюче,

Треба засинати,

А поки ти будеш спасти,

 Я буду співати.

На небі вже зіроньки сяють,

Закрий оченята скоріш.

І вітер вже казку шепоче,

Чому ти, синочку, не спиш?

Плаксива осінь

Ось прийшла до нас пора –

Золота красуня.

Тільки ось чомусь вона

Плаче та сумує…

Розкидала по асфальту

Свої жовті сльози.

Після неї же прийдуть

Лютії морози.

Плаче, тужить наша осінь,

Та й не припиняє.

Плаче, стогне наша осінь,

Сльози проливає.

То дощем вона проллється,

То туманом висне,

То із вітром заговорить,

Калюжами кисне.

Ось прийшла до нас пора –

Золота красуня.

На останок посміхнеться –

Й вдягне білу сукню.

Місячна ніч

Розлилося чорнило

По світлій землі.

Гори вже закрили

Ноти золоті.

Прокинулись зорі,

Розплющили очі…

Які ж в Україні

Гарні, світлі ночі!

Темно, та не дуже,

Бо в нічну годину

На озері ясніє

Місячна стежина.

Мова

Я тебе пронесу крізь роки,

І ти до сьогодні  зі мною,

Ти ляжеш покірно в рядки,

Зігріта поета рукою.

Ти розкажеш про ярма рабів,

Про народ, про болючі удари

Про розкіш зелених ланів,

Про красу небесної хмари.

Ти скажеш устами дівчини

Горде, палке «Не скорюся!»

Ти скажеш устами дитини

Лагідне, ніжне «Матуся».

 
 

Що сталося, не розумію…

Що сталося? Не розумію.

І тіло рветься у політ.

Щось оживило мої мрії

 І розтопило твердий лід.

Що сталося? Не розумію.

Так, як було, уже не буде,

Що не давало вже надії,

Тепер так палко б’є у груди.

Я відчуваю різкі  зміни,

Я вже ніхто в своєму колі.

Але я зможу, я повинен,

Я змушений… по своїй волі.

Ця сила вщент розбила спокій,

 Із вовка робить цуценя,

Із скелі - пагорб невисокий,

Умить звертає відлік дня.

Та сила не питає згоди,

Вона приходить, де не ждуть.

Хтось зве це покликом природи,

Хтось все життя шукає суть.

Ти вже залежиш від усмішки,

Ти вже в полоні тих очей,

Що не залишать ні на трохи

Тебе у спокої ночей.

Просто люблю Україну

Є місце з небом в білих хмарах,

Там, де земля невпинно квітне,

Де сни пливуть в блакитних чарах,

Де вперше бачила я світло.

Це місце там, де я навчалась

І де минають плинні роки,

Місце, де ранки зустрічала,

Де я робила перші кроки.

Якщо чисте поле -  це море,

 Я стану його берегами.

Все має красою, де щастя і воля,

Де вперше промовила «мама».

Де я закохалася в ночі,

Де світять яскравії зорі,

Де ніжно плинуть пісня дівочі,

В міцному родинному колі.

То рай, це місце на землі.

Любов – цю силу не здолати,

Сім’я моєї прасім’ї,

Батьківська хата мами й тата.

Мене чекає сонце й небо,

І павутиння ста доріг,

 Але є місце, там де треба,

Там де душа -  рідний поріг.

Де перша прочитана книга,

Перший запис і вчителі,

Де вперше побачила диво,

Багряне багаття зорі.

І я люблю ту калину,

 Той колос і пісню струмка,

І шепіт ласкавого вітру,

І лагідну хвилю Дніпра.

І знаю я , щоб любити,

Мені не потрібні причини,

 Цього треба просто хотіти,

 Я просто люблю Україну!